«Люди несуть квіти і свічки до стін Парламенту, де стоїть портрет загиблого під його стінами 25-річного Ігоря Дебріна з Херсонщини, осколок від гранати влучив йому прямо в серце», – повідомили гірку новину всі телеканали України 1 вересня 2015 року. Народився Ігор 16 серпня 1990 року в с. Зміївка Бериславського району Херсонської області. Закінчив Херсонський національний технічний університет. З весни 2015 року проходив військову службу в лавах Національної гвардії України в Києві…

Всі односельці говорять про Ігоря як про світлу, дуже доброзичливу і добропорядну людину. Це була дитина-сонечко – розважливий, усміхнений… І в той же час ріс він маленьким «солдатиком», дитиною обов’язку. За будь-якої погоди йшов до школи. Вчителі запам’ятали його не по-дитячому дорослим, спокійним, урівноваженим… Неперевершеним авторитетом для хлопця був батько, Анатолій Миколайович. Він пригадує:

– Ігор був дуже самостійним. Я все вкладав у нього, щоб він став дужим чоловіком, рослим, здоровим, щоб слова «вірність, любов до Батьківщини» не були для нього формальними. У нас вся родина патріотична, ніхто не виляв, як кажуть… І зять служив в Національній гвардії, потім в АТО. Ми з дружиною раділи, гордилися, що наш син в Національній гвардії в столиці служить, що його обійде «дідівщина». Для Ігоря з його загостреним почуттям гідності приниження було б страшним випробуванням.

Після закінчення школи Ігор разом з батьком працював на Бериславському машинобудівному заводі, а наступного року став студентом ХНТУ. «Це була наша людина» – в один голос говорять про нього працівники заводу, куди він повернувся після закінчення університету.

– Ми проводжали його в армію всім колективом, а потім телефонували йому, – пригадує заступник головного технолога АТ «Бериславський машинобудівний завод» Іван Туманов. – Ми його чекали…
– Я просила, щоб не йшов на службу в армію, бо переживала , – розповідає сестра. – Він запитав: « І як мені потім з цим жити?». Я мріяла, коли відслужить, зайде до мене в бібліотеку – гарний, у військовій формі, а я буду пишатися своїм найкращим у світі братом. А ще я мріяла побавити його дітей, і так же сильно любити їх, як він любив моїх».
Коли Лесі Георгіївні повідомили про смерть сина, вона схопила Ікону Спасителя, що залишилася їй ще від бабусі, й летіла щосили через усе село до церкви, не вірячи в страшну звістку і благаючи: «Тільки був би живий». Та Бог не почув її.

– Хочу всім сказати, що любові багато не буває, дітей треба любити більше всього на світі… Я любила і люблю свого синочка і зараз. Якби ви знали, як я тужу за ним, як хочу почути його, хоч розумію, що треба відпустити душу сина, але поки не в змозі…

Народна мудрість говорить: «Горе надто широке, щоб його обійти, надто високе, щоб його перескочити і надто глибоке, щоб його проповзти. Через горе можна тільки пройти». Через таке горе йде сім’я Дебріних, Батьки Ігоря хочуть тільки одного – покарання винних. Адже весь світ бачив трагедію під Верховною Радою. Стільки свідків…

Любов ГАРАЖІЙ

Член НСЖУ