Херсон – перший (найближчий) дорогою з Криму обласний центр в Україні. Звісно, саме до Херсона спрямували кримчани, які на початку 2014-го року не мали жодних статусів, а законодавчо їхні права іще не регулювались: країна, приголомшена війною та окупацією, оговтувалась від того, чого не могла уявити навіть у страшних снах. Саме до Херсона їдуть вони і сьогодні, коли окупація триває вже чотири роки.

Звісно, першими відгукнулись на біду переселенців Управління соціальної політики та Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Причому працювали активно як міські, так і обласні служби. На їхні плечі було покладено дійсно нелегку задачу, з якою вони справились блискуче: максимально забезпечити перебування внутрішньо переселених осіб у Херсоні. За підсумками звіту місії ОБСЄ, переселенці з Криму не розраховували на швидке повернення додому у 2014 році, на відміну від переселенців з Донецької та Луганської областей. Такою була думка людей, коли війна та окупація лишень почались.

Підприємництво для переселенців

Аналіз показує, що перші півроку окупації кримчани сподівались, що незабаром повернуться додому – до українського Криму. Ключовим чимало експертів і волонтерів вбачають перекриття залізничного сполучення між Кримом та материковою Україною 26 – 27 грудня 2014 року. Після цього стало зрозуміло, що боротьба за Крим лише починається, а підприємництво стало цікавити кримчан більше. Наразі програм підтримки підприємництва для переселенців стає більше – вони функціонують доволі стабільно, отже, у внутрішньо переміщених осіб є можливість відкривати свій бізнес на території мирної України.

Переселенці ж із Донецької та Луганської областей цікавились можливістю власної справи більше. В рамках реалізації проекту «Активізація територіальної громади Херсона для подолання проблем вимушених переселенців» центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Херсонської міської ради було проведено цикл тренінгів з підприємницької активності та підтримано кілька бізнес-проектів. Переселенці зі Сходу відкривали свій бізнес набагато більш охоче, ніж мешканці окупованого Криму.

Після спілкування із кількома підприємцями-переселенцями стали зрозумілими кілька важливих речей:

• Попри те, що більшість із них вже впевнено «осіла» у Херсоні чи Херсонській області, вони неохоче розповідають про себе, просять не показувати обличчя, адже в окупованій території у них лишились родичі та близькі – у них можуть бути проблеми. Саме тому у статті деякі імена змінено на вигадані.
• Більшість переселенців, які започаткували свій бізнес у Херсоні, не лишаються в цьому місті. Ця особливість є доволі дивною і сумною: Херсон за чотири роки окупації так і не став привабливим та зручним для підприємництва. Якщо у 2015 році, коли стало остаточно зрозуміло, що кримський туризм надовго зник з мапи України, Херсонщина багатьма вважалась туристичною «послідовницею» Криму, то ретроспектива трьох років показує, що нічого подібного не відбулось: розвиток курортної сфери доволі скромний. Але про це – далі в історіях.

Згідно частини сьомої ст. 22 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» допомога по безробіттю може виплачуватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані у зв’язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Такі програми щороку реалізуються, проте переселенці з Криму ними цікавляться менш охоче, ніж переселенці з Донецької та Луганської областей.

А тепер, власне, про історії успіху….

Кава з ароматом Криму

– А Ви вмієте варити справжню кримську каву? – запитав у мене Руслан, кримський татарин, який жив у Херсоні, наразі проживає разом із дружиною у Львові. Я дещо знітилась: яка ще кримська кава? Але він продовжив:

– Будете у Львові, заходьте. Ви приємно здивуєтесь.

З Русланом ми спілкувались телефоном. У травні 2014-го року він разом із дружиною приїхав до Херсона. У них був певний запас грошей, але невеликий: «На пару місяців проживання нам би вистачило, проте не більше». На той момент звертатись вже було, до кого: соціальні служби працювали доволі активно, вже була перша інформація та розпорядження, що робити і як вчиняти із мешканцями окупованих територій в мирній Україні.

«Я не звик розраховувати на державу, – розповідає Руслан. – Життя в Криму мене навчило розраховувати виключно на себе. Тому я дізнався законодавчі моменти свого статусу, владнав всю бюрократію – і вперед: шукати заробітку. Але, знаєте, для людини, яка в Криму заробляла на туристах (ми здавали кілька кімнат для відпочивальників, а дружина-перекладач ще й водила екскурсії), пропозиції роботи в Херсоні були не те, щоб принизливими…. Скоріш образливими. Я дійсно звик до іншого рівня життя – вищого. Я багато років вже був підприємцем: влітку туристи, взимку – хай невеличкий, але магазин, де я відривався – окрім іншого, продавав іще й смачну каву. У мене була мрія: навчитись премудрощам приготування кави і відкрити власну кав’ярню. Проте не вистачало часу поїхати на якісь курси, фестивалі, повчитись».

В Херсоні три місяці Руслан та Ельзара намагались знайти себе, проте не змогли. Аж раптом друзі (такі у Руслана в Херсоні були) знайшли об’яву про набір на курси бариста: переселенцям – знижки. «І ми без жодних варіантів поїхали до Одеси. Запас грошей ще був: ми приїхали з невеличким запасом, плюс працювали тут, у Херсоні, тому можна було на місяць поїхати і до Одеси». Руслан та Ельзара поїхали. Вона продовжувала займатись приватними замовленнями на переклади, він влаштувався барменом – і паралельно обидва навчались. «Дивно, але вартість навчання становила як раз третину заощаджень – рівно третину». Після навчання у тому ж самому барі Руслан продемонстрував свої здібності варити каву. «Ми потоваришували з власником і він виявився непроти моїх експериментів із кавою. Справа пішла. А іще через пару місяців ми вирішили поїхати до Львова разом із новими знайомими-одеситами. Це було дуже ризиковано, але людина, яка поїхала з Криму з трьома валізами і переляканими очима, не боїться ризикувати».

Зараз Руслан із Ельзарою винаймають житло у Львові і разом із друзями мають кав’ярню, де готують «справжню кримську каву». Справді, де ж іще в Україні так смакує кава, як не у Львові!

Заробіток на рукоділлі

Ірина покинула Крим у 2015 році. Розлучена, вона мала вже дорослу заміжню доньку, яка до материкової України переїхати відмовилась. «Вона не те, щоби підтримує нинішню владу в Криму… Вона не заперечує їй». Ірина мала родичів у Херсоні та Херсонській області: мама з татом доволі поважного віку, сестра з братом, їхні родини. У Крим свого часу вона переїхала до чоловіка.

«Думала, що тут буду працювати вчителем. Проте сталось не так, як гадалось», – Ірина сміється.

Ірина завжди займалась рукоділлям. Наприкінці 90-х працювала в Італії – була заробітчанкою. Там почала в’язати більш активно: «аби не з’їхати з глузду від туги за родиною». Подруги одна за одною казали, що вона має цим заробляти, проте далі курортних підробітків справа не йшла. «Але мене це влаштовувало. Я не мала можливості приймати туристів, тому продавала в курортний сезон в’язані речі: шалики та іграшки. Йшли на «ура!» Такий собі підробіток для вчителя».

Наразі Ірина в’яже і продає свої вироби здебільшого за кордон. «Там у мене лишились добрі знайомі. Подруги влаштували своє життя, допомогли продати перші речі. Тепер я, можна сказати, працюю на Італію. Чимало замовлень з Києва, зі Львова, з Харкова. В Херсоні, щоправда, купують вкрай рідко – дорого це для Херсона, ручна робота тут не дуже цінується».

Варто додати, що після переїзду до рідної Херсонської області Ірина також влаштувала і особисте. Після кількох років одинокого життя вона віднайшла тут свою долю.

Воїни-підприємці

Якщо взяти ті історії і тих людей, з якими я спілкувалась, і порівняти, то вийде, що кримчани-підприємці здебільшого не залишаються в Херсоні, а от мешканці Донецької та Луганської областей лишаються. Експерти в один голос пояснюють це тим, що рівень життя кримчан був вищим за пересічних мешканців Донецької та Луганської областей. Опиняючись у Херсоні, кримчани намагаються прямувати далі – у більших містах більші заробітки. Натомість переселенці зі Сходу залишаються у Херсоні і працюють тут.

Також особливість полягає ще і в тому, що мешканці східних областей більше користуються послугами Центру зайнятості із надання можливості відкриття власного бізнесу.

Ми провели кілька інтерв’ю, які важко вмістити в одну статтю. Скоріш за все, таких статей буде багато: країна має знати своїх героїв. Тому напишемо про них просто в хронологічному порядку.

Перший герой – Олексій, який наразі виконує сантехнічні роботи на замовлення. «Я займався цим і до війни. Проте сюди приїхав чи не з-під обстрілів, якийсь час витратив на реабілітацію. Гроші просто танули, а я кілька місяців не міг працювати. Я звик працювати офіційно, але не знав ринку праці тут: коли приїздиш з війни, то потрапляєш в іншу реальність. Не віриться, що колись ти тут жив і навіть працював. Але «сарафанне радіо» ніхто не скасовував: багатьом потрібна була допомога хорошого сантехніка. Ви ж знаєте, хороші руки – то золота ціна. Зараз я надаю такі послуги, а ще допомагаю своїм там (ред.: киває головою, тобто «там» – це на війні).

Наразі Олексій думає про те, щоб повернутись до зони АТО.  «Із заробітками непогано, але я не можу сидіти тут, коли там стріляють. Реально це так. Коли один раз це спробував, маєш битись до кінця, поки не розіб’єш ворога».

Андрій разом із дружиною Оленою після того, як він перебував кілька місяців в АТО, відкрили власний бізнес: продають «швидку їжу». Олена дуже переживає, що чоловік може повернутись на війну. Андрій не приховує, як і Олексій, що не може нормально жити в мирній Україні, коли за 450 км звідси вже стріляють. «Бізнес іде непогано. В принципі, ми просто знайомі з цією сферою: до війни продавали продукти. Але захотілось чогось нового. Олена дуже захопилась кулінарією, коли я був в АТО. Відволікалась так, аби не думати лихого…».

Ці історії – лише маленькі уривки з великого пласту життя тих, хто мав почати усе від самого початку або на новій території, або після того, як тримав у руках зброю. Кожна з історій – це буквально вимучена часом, самотністю та небажанням жити історія. Історія перемоги над власними страхами. До речі, остаточної перемоги не здобув ніхто з героїв: усі вони попросили зробити так, аби на окупованій території не було проблем у їхніх родичів. Далі буде…

Автор: Євгенія Вірлич

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади