Днями у Херсоні було презентовано стрічку “Людина з табуретом” — про режисера, мандрівника і воїна АТО Леоніда Кантера, який створив зокрема повнометражні документальні стрічки “Добровольці Божої чоти” та “Міф”.

«Людина з Табуретом» – документально-пригодницький фільм про останню подорож мандрівника та режисера Леоніда Кантера. У 2004 на звичайній київській кухні студенти вигадали просту, але безумну гру «З Табуретом до океану»: донести чотири дерев’яні табурети до чотирьох океанів. Леонід знімав усе, що його оточує, що і обернуло його життя на кіно. Після повернення в Україну мандрівників зустрічає полум’я війни.

Стрічка «Людина з табуретом» мала бути маніфестом одвічній силі людських мрій і її потужних дій. Проте сценарій змінило саме життя, а точніше – подорож, яку безстрашний мрійник вирішив здійснити останньою.

Режисер Ярослав Попов не міг залишити цю подію поза стрічкою, тому первинний задум пережив трансформації і фільм перетворився на філософсько-пригодницький байопік.

Цей опис можна знайти у будь-якій афіші стрічки. Одразу стає зрозуміло – в незалежності від того, чи знає хтось біографію Леоніда Кантера, чи ні: стрічка драматична. Так, Леонід Кантер пішов з життя за власною волею. Так-так, людина, яка безмежно любила життя і свою країну, покінчила життя самогубством. Але стрічка не тільки про це.

Стрічка – саме про безмежну любов до життя і до України. Леонід разом із дружиною Діаною організували арт-хутір Обирок. Він реально існує і радий прийняти гостей. Там можна познайомитись із класичними українськими ремеслами, мистецтвом та навчитись вести господарство – так, як його вели наші предки. Подорож із табуретами була здійснена разом із Діною, маленькою іще донечкою Магдаленою та кількома друзями. Під час цієї бурхливої – веселої та небезпечної одночасно – подорожі на світ з’явилась друга донечка подружжя Патагонія, а згодом – син Дар’ян.

У стрічці – живі переживання, проблеми на шляху до здійснення мрії та шалені іноді варіанти подолання перешкод. Талановитий режисер Леонід Кантер, який мав безліч здобутків, мрій та прагнень, опиняється у вирі Революції Гідності, а згодом – в Донецькому аеропорті, де так само знімає.

Стрічку варто подивитись хоча б для того, аби зрозуміти: в Україні попри п’ятирічну війну (оголошену чи ні, але вона фактично триває) та окупацію немає систематичної та обов’язкової психологічної підтримки Воїнів АТО/ООС. Вони приходять після війни із психологічною травмою, яку необхідно лікувати, аби адаптувати до мирного життя. Подібна адаптація – нормальна процедура, а не ознака слабкості. Є окремі соціальні проекти для подолання схильності до самогубства ветеранів АТО/ООС, проте це саме окремі проекти, а не обов’язкова державна програма. Проект “Тільки живи” – один із найбільш відомих в Україні. Подібні проекти є в різних куточках, але вони не носять обов’язкового характеру, а чимало Воїнів після повернення з війни замикаються в собі і не сприймають пропозицій звернутись до психолога.

Станом на квітень 2018 року понад тисячу українських військових, які брали участь у бойових діях на Донбасі, наклали на себе руки через наслідки посттравматичного синдрому (ПТСР). Такі дані наводив голова комітету Верховної Ради України у справах ветеранів Олександр Третьяков. Водночас Анатолій Матіос навів інші цифри: “Лише за даними ЄРДР (Єдиного реєстру досудових розслідувань) на 1 квітня 2018 року з майже 326 тисяч учасників АТО щонайменше 554 особи вчинили самогубство”. В будь-якому випадку, це дуже багато і означає системну проблему, яку потрібно вирішувати, аби повернути Воїнів, які боронять мирне українське небо, до повноцінного життя. Адже ми втрачаємо головне: найкращих людей Нації. Ми не маємо змоги врятувати всіх від кулі ворога чи іншого ворожого знаряду, але можемо врятувати кожного, хто повернувся зі страшної російсько-української війни….

Стрічку підтримано Українським культурним фондом.